Можливі шляхи нейтралізації російської загрози: погляд з України

10.11.2019 0 від cimic
Можливі шляхи нейтралізації російської загрози: погляд з України

Одним з трендів сучасної ліберальної думки на Заході щодо Росії є виправдання її агресивної політики через «тиск з боку Заходу». При цьому, звісно, жодних прикладів чи навіть ознак такого тиску не наводиться з однієї простої причини: ліберальний Захід на це просто нездатний. Весь період після розвалу СРСР Захід не те що не тиснув, а закривав очі на все, що творила Москва як всередині країни (наприклад, чеченські війни, практика «керованої демократії») чи назовні (агресія проти Грузії в 2008 р). І це відбувалося з єдиною метою: втягнути Росію у західний цивілізаційний простір і у такий спосіб почати її поступову трансформацію у демократичне суспільство.

Замість того, щоб розібратися, у чому причина неадекватної поведінки Росії і визначити засоби протидії, на Заході активно продовжували «боротися за мир». Не можна не згадати, що у появі «путінферштеерів» немалу роль зіграла експортована з Росії корупція, в тенета якої потрапило багато продажних політиків, «експертів», журналістів та, навіть окремі політичні структури та рухи. А якщо до цього додати поширений в Європі антиамериканізм (дуже часто заохочуваний з Москви і штучно нав‘язуваний європейській громадській думці як пропагандистськими ЗМІ Кремля, так і місцевими п‘ятими колонами), а також корупційно простимульований економічний інтерес окремих крупних компаній, активну дипломатичну роботу та орієнтовану на підрив єдності Заходу діяльність російських спецслужб – отримаємо відповідь на питання, чому такою беззубою залишалася «російська політика» Заходу впродовж останніх десятиліть.

Лише після агресії Росії проти України та низки вчинених Кремлем злочинів Захід почав поступово прокидатися.

Отже, питання про те, чому Росія проводить саме таку політику, що підриває міжнародну безпеку і як їй протидіяти, є, на нашу думку, не лише суто академічним, але й має практичний вимір.

Навряд чи у рамках короткої доповіді можна дати ґрунтовну відповідь, але на деяких важливих деталях, які дозволять скласти загальне уявлення про його суть, варто зупинитися.

Агресивні дії Кремля, зокрема, щодо Грузії 2008 р. та України 2014 р., є лише черговими, але далеко не вичерпними прикладами агресивної сутності Росії. Про це свідчить вся її історія. І cправа не у відсутності демократичної традиції. Її справді нема. Причина полягає у тому, що Росія є іншою. У неї відмінне від західних країн сприйняття демократії, прав людини, ролі держави і особистості у суспільному розвитку тощо. Росія проголошує себе окремою цивілізацією і не хоче бути частиною іншої – західної. Це – політичний тренд сучасної Росії. Проте саме з цього починалася політична історія Московії ще у 16 столітті. Тому можна стверджувати, що це є політичною традицією Москви.

На цьому тлі марними і наївними виглядають спроби Заходу «втягнути» Росію у свій цивілізаційний простір. Треба набратися політичної сміливості і визнати такі спроби неспроможними і, власне, непотрібними. Як свідчать неодноразові приклади, вони приречені на провал і завдають Заходу лише репутаційних втрат. Останній приклад – Сирія.

Отже, відсутність спільної світоглядної, а, отже, і політичної бази робить неможливими будь-які перспективи формування спільного безпекового простору з Росією на глобальному та регіональному рівні чи, навіть, на двосторонній основі. Безпекові інтереси Заходу і Росії жодним чином не співпадають, у тому числі й у боротьбі з міжнародним тероризмом. Не може країна, яка спонсорує і насаджує тероризм (як в Україні, так і в Сирії), бути союзником Заходу в боротьбі проти нього. Захід є для Кремля екзистенційним системним противником. Це – сформована століттями парадигма. Тому політика: «тут співпрацюємо, там протидіємо», – є безперспективною.

При цьому слід також раз і назавжди зрозуміти і взяти за незмінну даність те, що укладених угод Росія дотримується лише доти, допоки вони відповідають її інтересам (згадаймо відому фразу канцлера Німеччини Бісмарка про те, що угоди з Росією «не варті паперу, на якому вони написані»). І відмовляється від них під будь-якими (навіть абсурдними) приводами, коли їй такі угоди більше не потрібні. Так Росія, а раніше СРСР, розуміє повагу до норм міжнародного права. Це теж її політична традиція.

Сьогодні Росія перетворилася на глобальну загрозу для цивілізованого світу. Вона порушила усі засадничі положення міжнародного права (Статут ООН, основоположні документи ОБСЄ, Будапештський меморандум, численні двосторонні угоди тощо), чим підірвала основи системи безпеки, яка функціонувала у Північній Атлантиці у післявоєнний час. Агресивні дії Росії в Україні та Сирії підштовхують світ до небезпечної межі «гарячого конфлікту» між нею і НАТО. Залишаючись основою зовнішньополітичного курсу, агресивність Кремля, має, однак, і внутрішньополітичні завдання: згуртувати завдяки насаджуваному шовінізму та пропагандистській обробці російське суспільство і продовжити у такий спосіб існування теперішнього тоталітарного російського режиму.

Ці небезпечні тенденції мають стати важливим мотиватором для опрацювання Заходом нової безпекової політики щодо Росії.

Теперішня політика Заходу відносно Росії є, на жаль, реактивною, а не стратегічною. До того ж вона базується на ілюзіях можливості побудувати демократичну Росію. Бракує об‘єктивно аналізу зовнішньої політики Росії та неупереджених, і не позначених, у тому числі, і економічною кон‘юнктурою, прогнозів прийнятних для Заходу форм відносин з нею.

Путінська Росія не має перспективи. Поворот від сьогоднішньої системи тоталітаризму до навіть найпростіших форм реальної демократії матиме наслідком втрату контролю над ситуацією. Це буде схоже на “перебудову” часів М. Горбачова, яка призвела до розпаду СРСР. Тому такий шлях для Кремля є неприйнятним з політичної точки зору (при цьому слід виходити з того, що його спроби зупинити прагнення до самовизначення як поневолених народів Росії (північні народи, Татарстан, народи Північного Кавказу тощо), так і віддалені і вже практично малокеровані з Москви території (Сибір, Далекий Схід – у т.ч. і через зовнішні фактори) не матимуть жодного шансу на успіх.

Залишається курс на ще більше згортання демократичних прав, посилення внутрішньої пропаганди, автаркію і самоізоляцію на міжнародній арені. Але він матиме результатом відносно швидкий економічний колапс, оскільки економіка Росії є експортно- і технологічно залежною від Заходу. За умов продовження і, можливо, розширення, санкцій такий сценарій виглядає більш, ніж реалістичним. А за економічним колапсом завжди йде політичний.
Типовий цугцванг.

Але немає перспективи і у постпутінської Росії. Це росіяни обирають собі таких керівників, як Путін. Тому з великою ймовірністю його місце займе ще більш авторитарна особа. Бо російське суспільство серйозно інфіковано бацилою виключності, нетерпимості і шовінізму. Потрібно два – три покоління інтенсивної терапії, щоб з’явилися бодай перші ознаки одужання. Однак трагедія Росії полягає у тому, що такого часу у неї більше нема. Вона сама позбавила себе такої можливості.

Тому Росія приречена повторити досвід розпаду СРСР. Питання лише у часі, який можна або пришвидшити, або пригальмувати.

У Заходу є дві можливості. Перша – продовжувати безперспективну політику «залучення» Росії, яка мотивує її лише до нових агресивних дій. Це – політика стратегічного програшу. У підсумку спочатку Росія дезінтегрує ЄС, а потім дезорганізує і НАТО. Світ може знову розпастися на сфери впливу, а, отже, спроби їхньої зміни матимуть наслідком різке зростання шансів розв‘язання нової глобальної війни.

Друга – повернутися обличчям до реалій і розробити нову концепцію безпеки, але без Росії. Це – виклик, який потягне за собою необхідність зміни ситуації не лише в Північній Атлантиці, але й на глобальному рівні. Доведеться переглядати роль і значення ООН, ОБСЄ, інших міжнародних безпекових інструментів. НАТО теж має змінитися і як єдина глобальна ефективна структура безпеки буде змушена модифікувати географічний принцип своєї побудови: її членами мають мати можливість стати країни, які поділяють спільні цінності і належать до єдиного цивілізаційного простору, у якій би частині земної кулі вони не знаходились.

Нова безпекова політика Заходу щодо Росії має містити чітко визначену стратегію, етапи її реалізації, механізми, форми та способи досягнення мети. За будь-якого сценарію Захід має бути готовим не лише до реакції на можливі дії Росії, але виступати з проактивної позиції, тобто нав‘язувати своє бачення побудови безпечного світу.

На теперішньому етапі “російська політика” Заходу повинна передбачати насамперед визнання несумісності двох цивілізаційних систем і необхідності пошуку такого співіснування, яке не загрожувало б людству глобальною ядерною катастрофою. З цією метою мають бути чітко прописані модальності стримування у політико-дипломатичній, військовій, економічній та гуманітарній сферах. Йтиметься про відносно тривалий період мирного співіснування, який можна було б охарактеризувати як політику “тотального стримування” Росії. Саме воно стане запорукою безпеки Заходу і України.

У випадку продовження Росією своєї агресивної політики Захід має розробити іншу модель поведінки. Вона повинна передбачати проведення таких заходів, які мали б своєю кінцевою метою перетворення Росії на політично і економічно неспроможний суб‘єкт світової політики. Захід вже зараз має розпочати моделювання ситуації на випадок такої ситуації та/або появи потужних відцентрових тенденцій у внутрішньополітичному житті Росії. При продуманій стратегії та тактиці дій цей процес не викличе (згадаймо розпад СРСР) глобального військового протистояння чи ядерної загрози з боку частин дезінтегрованої Росії. При цьому слід виходити з того, що цілі мають бути завчасного визначеними, а хід їхньої реалізації – прогнозованим та системно керованим.

У кінцевому рахунку лише за таких обставин можна буде говорити про формування реальної та ефективної системи захисту західних демократичних цінностей. Але для цього потрібні нове мислення та політичні лідери, які здатні приймати відповідальні рішення. До подій завтра треба готуватися вже сьогодні.

Деякі можливі елементи стримування Росії у політико-дипломатичній сфері

визнати Росію країною – агресором, що порушила Статут ООН, свої багатосторонні та двосторонні зобов‘язання;

прийняти законодавчі акти, у яких визнати незаконність і невизнання анексії Криму;

прийняти політичні заяви про неможливість продовження партнерських відносин з Росією, яка перетворилася на суперника і глобальну загрозу;

прийняти політичні заяви, у яких визнати дії Росії на Донбасі та в Сирії як такі, що містять ознаки військових злочинів;

звернутися до відповідних міжнародних судових інституцій (або утворити нові) з метою розслідування і покарання за згадані дії, якщо вони будуть визнані такими, що містять ознаки злочинів;

скасувати або заморозити на невизначений термін дію принципово важливих політичних документів між Заходом і Росією (напр. «Основоположний акт НАТО – Росія» тощо) та між Україною і Росією;

знизити рівень двосторонніх політичних контактів до рівня послів (для країн – членів ЄС і НАТО);

у разі загострень знизити рівень дипломатичних відносин до рівня тимчасових повірених (для країн – членів ЄС і НАТО);

розірвати дипломатичні відносини між Україною та Росією;

підтвердити на найвищому політичному рівні, що санкції буде знято лише в обмін на прийняття Росією певних умов. Розробити каталог вимог, які, зокрема, мають передбачати повернення усіх захоплених Росією та її найманцями територій на теренах колишнього СРСР та припинення війни в Сирії, а також виплати потерпілим країнам компенсацій за завдану шкоду.

Звісно, це лише окремі елементи можливих політико-дипломатичних заходів. Але і вони, на думку експертів Центру дослідження Росії, могли б суттєво вплинути на політику Росії і сприяли б поверненню її поведінки у цивілізоване річище.

__________

*Відомості про автора:

Посол Володимир Огризко – Міністр закордонних справ України (2007-2009), керівник Центру дослідження Росії, Україна

Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Президентські вибори в Росії: висновки та прогнози».