Офіцер 95-ої ОДШБр Юрій Кочевенко: “На Харківщині були надзвичайно запеклі бої за кожне село, кожну лісосмугу, які дуже щільно облиті кров’ю і потом наших військових”

На початку вересня усі притомні українці, затамувавши подих, спостерігали за контрнаступом українських військових на Харківщині. Раділи кожному звільненому населеному пункту.

Десятки разів передивлялися відео, як наші військові заходять у міста, донедавна окуповані росіянами, та поширювали їх у соцмережах. Одне з таких зняв на головній площі Ізюму та розмістив у себе на сторінці Facebook офіцер 95-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ Юрій Кочевенко. Воно розлетілося тисячами перепостів.

 

– Ми заскочили якраз після того, як хлопці в місті поставили прапор, – розказує мені телефоном історію створення цього ролика. – Ми були там у справах і вже поверталися. Сутеніло. Я кажу сержанту: “Заїдьмо на площу, все-таки хочу записати відео“. Робив це більше для себе на згадку і навіть не очікував, що вийде такий резонанс (посміхається. – О.М.).

 

“НАШ ПРОТИВНИК – СЕРЙОЗНИЙ, НЕБЕЗПЕЧНИЙ, ПІДЛИЙ ТА ПІДСТУПНИЙ“

– Які у вас у той момент були емоції?

– Знаєте, я вперше побував в Ізюмі в той день. Хоча він у мене ці всі майже сім місяців після повномасштабного вторгнення постійно був у голові та серці. Наша бригада працювала на Ізюмському напрямку. Це має велике значення. Тут залишилося чимало близьких мені людей, які загинули,  героїчно виконуючи бойові завдання під час оборони нашої країни. Якби ви знали, скільки було думок, як ми виб’ємо звідси росіян! Тут були надзвичайно запеклі бої за кожне село, кожну лісосмугу, які дуже щільно облиті кров’ю і потом наших військових. Звичайно, приїхати в місто, про яке ми стільки думали, говорили, яке так вивчали, для мене було дуже хвилююче. Нас зустрічали нечислені місцеві жителі, які ще додали нам емоцій. Я давно стільки не обіймався, як в Ізюмі та навколишніх селах (посміхається. – О.М.).

Коли я закінчував записувати це відео і збирався, як зазвичай, сказати під кінець: “Слава Україні!”, аж почув, як ця фраза “гримнула” у мене за спиною (всміхається. – О.М.). Ви бачили на відео тих хлопців, які це вигукнули. Ми продовжили перегукуватися один з одним. Потім підійшли до них. Це були юнаки років 17-18-ти. Обидва Олександри. У одного з них на плечі був український прапор. Вони розказували, що чекали на нас, що росіяни з них знущалися, тримали “на підвалі”, звинувачуючи у націоналізмі та служінні в ТрО. Ці хлопці при нас зірвали російський плакат. Хотіли ще один, але не змогли, тому що дуже високо. Один із Сашків навіть знайшов драбину та почав залазити. Я попросив його не робити цього, тому що бачив, що він може впасти. Другий Саша схопив каменюку й бив сітілайт з рекламою якогось російського концерту. Хлопцям хотілося якось показати свою підтримку та радість, яка виплеснулася після шести місяців окупації.

Спілкувалися й з іншими людьми. Ми ж пробили колесо в Ізюмі. Тут же підбігли двоє місцевих. Один поїхав кудись велосипедом та повернувся із компресором. Другий на мотоциклі помчався шукати шиномонтаж. Знайшов непрацюючий, але покликав власників і нам у щойно визволеному Ізюмі заклеїли колесо (посміхається. – О.М.).

– А з колаборантами доводилося там перетинатися?

– Та вони ж не ідіоти, щоб виходити та відкрито заявляти свою позицію (всміхається. – О.М.). До речі, хочу звернути увагу на один момент. Люди розказували, які безчинства творили росіяни, який страх вони викликали, а нас не бояться навіть ті, хто нам не дуже радий.

– Чому?

– Вони знають, які українські військові, попри ту пропаганду, яка там постійно лунала. Мене тоді в Ізюмі один місцевий навіть спитав, чи правда, що в Україні заборонено говорити російською мовою? Я відповів, що це повна маячня. Він сказав: “Я так і думав”. Але ж спитав про це! (посміхається. – О.М.).

– Певне, росіяни під час окупації розказували їм такі казки.

– Абсолютно! Так от ті двоє чоловіків, які допомагали нам з машиною, розповідали, хто з ким співпрацював. Кажуть: “А зараз усі різко стали патріотами”. Виходить, ЗСУ – хороший мотиватор (всміхається. – О.М.). Говорили, що окупанти призначили головою окупаційної місцевої адміністрації гауляйтера (Владислава Соколова. – О.М.), який свого часу займав керівну посаду в обласній структурі МВС (при тому курирував обіг наркотиків). Він втік з міста ще до нашого наступу.

Також розказували про мародерство, зґвалтування та знущання, які чинили тут росіяни – усе те саме, чим вони займалися в Ірпені та Бучі. Думаю, дуже скоро усі ці факти будуть викриті та оприлюднені. (Ми записуємо інтерв’ю до виявлення місця масового поховання в Ізюмі. – О.М.) Просто в Ізюмі у росіян було більше часу їх приховати, аніж на Київщині. На жаль, подібне відбувається на усіх окупованих територіях, про що ми поки не дізналися.

– Росіяни відреагували на контрнаступ української армії на Харківщині у звичній для них манері – обстрілами цивільних. 11 вересня вже вдарили по ТЕЦ Харкова, щоб залишити людей без світла із подальшими наслідками. Про що це говорить? До чого нам готуватися? Очевидно, обстріли нашої інфраструктури продовжаться, щоб залишити нас взимку без світла, тепла та води.

– Я цього не виключаю. У них і близько немає уявлення про звичаї та правила війни, про честь. Тому вони можуть відкрито бити по об’єктах цивільної інфраструктури, щоб нашкодити українцям. Мабуть, вбачають, що це може спровокувати якісь невдоволення населення, яке призведе до тиску на найвище політичне керівництво України, що спонукає його до перемовин з росією. Якщо так, то вони дуже погано нас знають та навіть не спромоглися вивчити, адже наша реакція буде тільки зворотна. Нам потрібно спокійно, з холодною головою підходити до такого можливого розвитку подій та бути до нього готовими. Це буде не перший їхній військовий злочин серед тих, які вони вже вчинили та, на жаль, ще вчинять до того, поки ми не завдамо їм цілковитої поразки, і тоталітарна імперія не буде знищена.

– Але поки ми їх нищимо, точніше, ви…

– (перебиває. – О.М.) Ні-ні, ви правильно сказали. Фронт – це не тільки військові. Наприклад, взяти бригаду: тут є штурмові загони, підрозділи вогневої підтримки, розвідка, логістика. Але ж вони усі – один організм. Так само і держава. Є сили оборони, які безпосередньо виконують бойові завдання, але війна – справа усієї нації. Ми ж тут не самі. І не змогли б без підтримки людей. Усе наше суспільство має бути, як оцей єдиний злагоджений механізм. Тому коли ви говорите: “Наш наступ“ або “Ми завдали поразки“, то це абсолютно правильне формулювання. От ви, я й усі українці зараз наступаємо.

– І отримуємо трофеї. Ви нещодавно у себе на сторінці Facebook показали черговий – новий танк Т-80. Звернули увагу, що він не “молодий”, але майже з “нульовим пробігом” і з пофарбованими у білий колір катками та деякими елементами броні – тобто підготовлений для параду…

– Я ще припускаю, що він стояв на якомусь п’єдесталі, як показовий. Як правило, такі танки – парадні.

– Тому він такий нарядний?

– Так-так, ви правильне слово підібрали – саме нарядний (посміхається. – О.М.).

– Про що свідчить поява таких танків на фронті? Можливо, у росіян закінчується зброя?

– Зараз чимало експертів та аналітиків про це говорять. Я знаю, що на фронті уже були помічені танки Т-62 (радянський середній танк першого покоління. – О.М.), то, очевидно, Т-80 витягнуті усі, які тільки можна. Але після цього наступу я не говоритиму про кількість трофеїв. Нехай про це повідомляють офіційні джерела. Тому що росія у своєму суперництві з Америкою в дечому все ж перемогла – “перевершила“ американський ленд-ліз (всміхається. – О.М.). Поки ми чекаємо, що він розгорнеться на повну, росія уже нам “поставила” десятки, якщо не сотні, одиниць техніки і тонни боєприпасів. Я зараз їжджу й бачу: там – танк, тут – БТР та БМП. Наші хлопці, які займаються логістикою, ганяють, як на полюванні, щоб встигнути забрати черговий трофей (посміхається. – О.М.).

– А що по їхньому людському ресурсу? Ще у 2017 році ви писали про те, що небезпечно думати про ворогів, як про повних ідіотів. Що ви сьогодні про них скажете?

– Я від своїх слів не відмовляюся. Так, це негідники, але не ідіоти. Слава Богу, вони наробили чимало помилок. Якби діяли правильно, то нам було б значно важче. Але вони не розуміють, що вільний народ неможливо придушити силою зброї. Чи могли б вони завдати нам воєнної поразки? Можливо. Але зрештою вони б все одно програли. Історія це неодноразово вже демонструвала. Хтось правильно сказав: ми сьогодні за триста років з усіх поколінь борців за Батьківщину найближчі до того, щоб знищити цю імперію. Попри це, я все одно вважаю, що до ворога завжди потрібно ставитися з максимальною серйозністю. Не потрібно вважати їх ідіотами та дурниками. Краще перестаратися й помилитися у таких своїх оцінках. Як відомо: береженого Бог береже. Знаєте, я захоплююся шахами. У шахістів є принцип: завжди, коли ти прораховуєш комбінацію, очікуй від суперника найкращих з його позиції ходів. Тобто якщо ти бачиш кращий хід, не чекай, що він зробить гірший. Отакий принцип потрібно сповідувати на усіх рівнях управління військами на тактичному, оперативному та стратегічному рівнях. Навіть якщо, умовно, у нас іде стик взвод на взвод, а ти – командир, бачиш позицію, зону, яка прострілюється, зручну висоту, яку може зайняти противник, то маєш врахувати, що й він це може зробити. Відповідно до цього вибудовуй свої дії. Якщо ти цього не зробиш, погіршиш своє становище, чим може скористатися ворог. Росіяни це показали. Я сам бачив їхні успішні дії на певних напрямках, а також те, як вони вчилися на власних помилках та змінювали тактику після своїх невдач. Наш противник – серйозний, небезпечний, підлий та підступний. Вони стоять на позиції мало того, що абсолютного зла, так ще й минулого. От чому я завжди говорю, що ми приречені на перемогу? Тому що у боротьбі минулого з майбутнім так чи інакше останнє перемагає. А в цій парадигмі ми якраз на його стороні.

– Ми на стороні добра. Хочеться вірити, що воно завжди перемагає.

– На жаль, історія нас вчить, що воно не завжди перемагає. Тому ми ніколи не маємо впадати в ілюзії та самообман. Якщо ви бачили мої відео на початку березня, то я тоді ще говорив, що ця війна надовго. Як ми знаємо з історії, тоталітарні режими завжди мають потужні мобілізаційні ресурси. Вони вміють “закручувати гайки” у себе. Так, нам пощастило, що той режим, який воює проти нас, навіть зсередини гнилий. Тому вони не можуть наважитися на мобілізацію, хоча я й не виключаю, що можуть ще “розіграти й цю карту”. Ми маємо це враховувати. Думаю, наше вище військове керівництво теж зважає на цей сценарій та має план, як діяти в такому разі. Зло може перемогти. Едмунд Берк говорив, що для перемоги зла достатньо того, щоб хороші люди нічого не робили. Але ми робимо! Причому досить багато. Але якби добро завжди перемагало зло, то Україна постійно була б вільною. Однак так було не завжди. Тому я й кажу, що у нас не має бути зайвих ілюзій. Але давайте цинічно й об’єктивно: за їхньою викривленою логікою вони ж вважать себе стороною добра. Там же ніхто відкрито не говорить: “Я – за зло!”. Річ не в тому, хто кого як називає, а в тому, що вони прагнуть повернутися в минуле. Це ж очевидно! Причому медіапосіпаки їхнього пристарілого диктатора прямо це озвучують. Нещодавно Симоньян так і написала: “Лучшая картина будущего – это общая картина прошлого”. В цьому абсурді та парадоксі криється їхня ключова слабкість. Тому що час може рухатися тільки вперед. У минуле неможливо повернутися. Можливо лише, прагнучи туди повернутися, створити ще більш жахливе майбутнє, ніж є сьогодення. Усі вісім років вони цим займаються. Зробили таке з окупованими територіями Донецької та Луганської областей. Причому зрештою ще й програли тут! Тому що тепер годі й шукати більш патріотичного населення України, ніж на Донбасі, яке зблизька побачило клоаку “русского мира”! Ми спостерігаємо підтвердження цьому у визволених населених пунктах. Найголовніше: ми маємо перемогти, тому що знаходимося на стороні майбутнього.

– Я дивилася відео, про яке ви щойно згадали, де розказували, що війна триватиме ще довго. Пояснювали, що це не спринт, а марафон. Також пам’ятаю одне з ваших відео-звернень до українців, де ви розповідали, як на початку повномасштабного вторгнення везли на позиції хлопців – нове поповнення. Вони були молоді. Одному з них було вісімнадцять років. Зацитую ваші слова про цього юнака: “У 2014 році йому було десять років, і зараз він змушений іти воювати, тому що ми тоді не змогли це все припинити й остаточно закінчити. Виходить, що передали у спадок наступному поколінню“. Якщо ця війна триватиме довго, виходить, ми й надалі передаватимемо її у спадок?

– Буду чесним: не виключаю такий варіант розвитку подій. Ми повинні зараз не зупинитися, щоб цього не відбулося. Але коли я говорю, що це марафон, а не спринт, то маю на увазі, що йдеться не про два-три тижні. Рік-два чи три. Може більше або менше. Ми маємо бути готовими “рівно дихати” стільки, скільки це треба. Коли ти біжиш марафон, потрібно розраховувати дихання на тривалу дистанцію. Так і тут! Я сподіваюся, що наше вище військове керівництво на це зважає і вибудовує відповідні плани. Але дуже важливо, щоб кожен українець був внутрішньо готовим до того, щоб стояти до кінця. Уже зрозуміло, що зима буде складною. Не думаю, що українцям в тилу навіть без світла і тепла буде важче, аніж хлопцям, які знаходитимуться в такому ж становищі, але в окопах і на передовій. Тут не має бути такого: нехай швидше домовляються, тільки щоб усе закінчилося. Ні! Усі працюємо тільки на перемогу! Просто, спокійно, без зайвих емоцій. Кожен на своєму місці має діяти так, ніби наша перемога залежить особисто від нього. Від того, як він, до прикладу, реалізує проєкт, чи доставить вантаж, чи проведе зустріч із дипломатами. Отак у кожній дії, в кожному рішенні. Тоді ми максимально її наблизимо.

“ПАЦЮКИ ПОЧНУТЬ ТІКАТИ З РОСІЙСЬКОГО КОРАБЛЯ, КОЛИ ЗСУ ЗРОБЛЯТЬ В НЬОМУ ДОСТАТНЬО ДІРОК“

– Ви – психолог…

– Маю таку ваду (посміхається. – О.М.).

– Як вам це сьогодні допомагає на війні?

– Знаєте, на війні допомагає швидше не освіта, а життєвий досвід та soft skills. Взагалі хочу сказати, що спостерігаючи за нашими військовими, помітив: суспільство гарно розвинулося навіть порівняно з 2014-2015 роками з точки зору того, як переживається стрес, як рефлексується. Звичайно, не можна узагальнювати. Думаю, це питання ще неодноразово досліджуватиметься. Адже тепер доведеться працювати з травмою всієї нації, яка уся травмована війною. Але вважаю, що ми усі зможемо підтримати один одного, як це роблять хлопці у бойових підрозділах, коли хтось ділиться своїми переживаннями. Тут не соромляться зізнатися, що страшно, тому що знають, що не напорються за це на осуд товаришів. Долати свій страх – це героїзм. Звісно, бувають різні ситуації – хтось не може цього зробити. Не всі люди здатні переживати такі потрясіння та стреси. Але тут питання в іншому: людина, яка психологічно непридатна для роботи в умовах такої небезпеки, не повинна потрапляти в діючу армію. Має бути ретельний відбір. Навіть якщо вона мобілізована, то треба її відправляти на роботу, яка непов’язана із щоденним безпосереднім ризиком для життя. Тому що коли психологічно непідготовлена до такого людина потрапляє у бойовий підрозділ, то не просто нездатна виконувати завдання, а й підводить решту військових.

В цілому, як я і сказав, тут хлопці діляться своїми переживаннями та підтримують один одного. Той, хто більш досвідчений, заспокоює менш досвідченого. Важко описати слова фронтове братерство – оце відчуття єдності військових, коли ми відчуваємо, що усі “однієї крові”. У нас є така проста традиція: коли військовий десь бачить військового, піднімає руку на знак вітання. Немає в цьому якогось особливого сенсу. Просто: “Я тебе бачу”. Так само вони швидко приходять на допомогу один одному. Якщо, наприклад, на дорозі закипить двигун, зупиниться перша ж машина з військовими, які спитають, чим допомогти?

– Мені здається, зараз усі сповна розуму українці так поводяться – за необхідності приходять на допомогу один одному. Навіть незнайомим людям.

– Так. У зв’язку з нинішніми подіями ми відчули один одного. Я часто думаю, як би нам цю вивільнену енергію нації потім не втрати і спрямувати у наш розвиток. Дуже хочу, щоб Україна після війни не просто відбудувалася, а відродилася та перетворилася на щось якісно краще.

– Це ще одне наше “домашнє завдання“, яке потрібно виконати нам усім. Так само, як і працювати разом на нашу перемогу, як ви правильно зазначили. Повернусь до питання психологічного сприйняття того, що відбувається. У якихось складних ситуаціях нам усім періодично допомагає гумор…

– Звичайно! Гумор – захисна реакція від стресу. Я люблю пожартувати. Звернув увагу, коли у певні моменти військові на щось очікують чи просто стоять курять, п’ють чай, каву, то там завжди лунає сміх. Зазвичай навіть твої переживання зводяться на жарти. Інколи й непристойні (посміхається. – О.М.).

– Думаю, ви теж дивитеся жартівливі меми в соцмережах. Днями з’явився новий щодо нашого контрнаступу на Харківщині: “Том Купер порадив ЗСУ прислухатися до мови, якою розмовляють місцеві – якщо китайською, то потрібно зупинитися”. Цікаво, що його уподобав і Валерій Залужний. Але у кожному жарті лише доля жарту. Тож, на вашу думку, чи можлива така ситуація, коли ми зайдемо і на територію росії?

– Не хотів би, щоб мої думки були сприйняті як узгоджена позиція, адже я цього достеменно не знаю. Такою інформацією може володіти лише вище військово-політичне керівництво країни. Але на мою думку, нам та клоака непотрібна. Ми маємо забрати свої території. Проте задля забезпечення безпеки, передусім, наших громадян, думаю, ми можемо виконувати бойові завдання там, де це буде необхідно. Жодні умовні лінії на мапі тут не повинні стати перешкодою. Якщо, наприклад, постане питання убезпечення Харкова від артилерійських обстрілів у разі отримання відповідного наказу, звичайно, ми його виконаємо. Але нам не треба йти завойовувати росію чи міняти там владу. Нехай росіяни самі розбираються. Я іронічно на них дивлюся. Навіть на таких, як Каспаров, хоча, як видатного шахіста його поважаю, однак не сприймаю таку їхню позицію: ви, українці, знесіть цей режим у росії, а ми тоді прийдемо до влади і дружитимемо з вами. Та йдіть геть з таким принципом! Самі воюйте за свою країну та своє майбутнє! Вони ж всередині країни нічого не роблять – не закликають своїх прихильників до дій на кшталт партизанського руху. Навпаки – бояться й уникають цього. Навіть засуджують тих, хто спонукав до подібного, наприклад, Іллю Пономарьова, та виганяють зі своєї тусовки. Я припускаю, що ми можемо допомагати якимось союзним нам силам всередині росії, але йти туди воювати для нас буде неправильним.

– Чи вірите ви в те, що росія може визнати свою поразку у цій війні? Таке взагалі можливо?

– Це неможливо при нинішньому військово-політичному керівництві росії, тому що означатиме крах їхньої влади. А вони ж і цю війну починали для того, щоб її втримати. Думаю, воюватимуть до кінця. Повторюся: нам потрібно виходи саме з цих міркувань. Однак не виключаю, що сценарій, який ви озвучили, цілком можливий при внутрішньо-політичних змінах всередині рф, зокрема при державному перевороті. Ці титанічні зсуви залежать від наших успіхів на фронті.

Усе їхнє військове керівництво та пропагандисти усвідомлюються, що знаходяться на стороні зла. Як і ті, хто їх підтримує. Таких чимало, ми ж знаємо. Вони готові пробачити своєму лідеру злодіяння, але не слабкість. Йому не пробачать поразки. Тому що вважають: ти можеш бути злодієм, але не програвати. Але пацюки почнуть тікати з російського корабля, коли ЗСУ зроблять в ньому достатньо дірок.

“ПІСЛЯ 2014 РОКУ НАШЕ СУСПІЛЬСТВО СТАЛО ЗНАЧНО СТІЙКІШИМ ДО ПРОПАГАНДИСТСЬКИХ ВПЛИВІВ РОСІЇ“

– Ще бачила у вас на сторінці фото зі Святославом Вакарчуком, який приїжджав до вас на фронт. Як часто навідується такий “музичний десант“?

– Справді, Святослав Вакарчук шість разів був лише в нашій бригаді.

Знаю, що відвідує й інші. Мене вражає, з якою невпинною енергією він колесить по фронту. Я тут бачив тільки його. Знаю, що цілий ряд музикантів служать у ЗСУ. Але із тих, хто не на фронті, нікого, окрім Святослава, тут не спостерігав. Він їздить у дуже небезпечні місця. Я через це завжди хвилююся. Сприймаю його, як наше національне надбання, тому дуже не хочеться наражати на небезпеку, щоб з ним щось сталося, чи якийсь вибух пошкодить його слух.

– Які спогади у вас залишилися після приїздів Вакарчука?

– Кожен його візит до нас – суттєве підняття бойового духу. Це завжди дуже класно: музика, привітання, автографи, фото, спілкування. Він поводиться саме так, як це мають робити українські культурні діячі в нинішніх умовах. Respect усім, хто так робить. А з нашою 95-ою бригадою Святослав взагалі особливо пов’язаний. Ми трохи долучилися до створення кліпу на його нову пісню “Квіти мінних зон“, якою він започаткував круту справу. Ця робота була промоакцією для збору коштів на пікапи. Наша бригада вже чекає на ці два автомобілі, які куплені за зібрані гроші.

 

Окремо пишаюся тим, що саме я запропонував назву для цієї пісні. Святослав спитав: “Як би ти її назвав?”. Я сказав: “Квіти мінних зон”. Чомусь мені запала саме ця фраза з приспіву. Це всі ті, хто захищають Україну – ніби образ чогось прекрасного, що розквітає на чомусь страшному.

– Ви – засновник Міжнародного центру протидії російській пропаганді. Як відомо, це явище зіграло важливу роль в нинішній війні. Російське керівництво “промивало мізки” населенню навіть не останні вісім років, а починаючи з 1990-х років. Запустили тоді свої пропагандистські “щупальця” й в Україну…

– Цілком. Як і по всьому світу. До речі, провідний аналітик нашого центру Валентина Бикова проводила велике дослідження про так зване россотрудничество і зобразила його якраз у вигляді спрута з великою кількістю щупальців. Так от виявилося, що тільки воно мало, якщо не помиляюся, близько 90 відділень. Тобто це окремий величезний організм, який займався пошуком агентів впливу, їхнім фінансуванням та контролем. Хоча метою своєї діяльності називали “поддержку соотечественников за рубежом”, але це було тільки прикриття. І це лише один елемент системи впливів, яка включала в себе воєнну розвідку, розвідку ФСБ, дипломатію, бізнес і таке інше. Багато в чому вони використовували побудовані ще у Радянському Союзі зв’язки з різними політичними силами в країнах світу, скуповували експертні групи та медіа. В Україні цьому приділяли особливу увагу. Тут були зосереджені величезні кошти та зусилля.

Справді, в сучасних умовах інформаційна війна є одним із неймовірно важливих аспектів. Вона як передує гарячій фазі війни, так і не припиняється після її закінчення. Якщо у гарячій фазі може бути оголошене перемир’я, і гармати замовкнуть, то в інформаційній такого не буває.

– Якою була їхня геополітична мета?

– Якщо не повернути у невоєнний спосіб свій вплив, то принаймні максимально створити умови повернення країн колишнього Радянського Союзу та відновлення імперії. Вони уже навіть цього не приховують! Згадайте, що озвучувала російська пропаганда, коли помер Горбачов – пішов той, хто розвалив Радянський Союз (хоча насправді це не він зробив, але не суть), тепер треба збирати назад. У них головним завданням було, якщо не повністю втілити цю мету в життя, то хоча б закласти комфортні умови для виконання воєнної частини цього плану. Але воно повністю провалилося! Так, ми зазнали досить болючих поразок у 2014 році. Усі їх пам’ятають. Адже, як ви правильно зазначили: це все почалося не вісім років тому, а тривало десятиліттями. Щойно росія оговталася від розпаду СРСР, взялися до цієї роботи. Десь у 2002 році, коли я їздив зі скаутською групою до Криму, побачив на центральній площі Алушти величезний плакат: “Москва – Крым – Россия”. Потім з’ясувалося, що це ніби якийсь благодійний фонд, однак цього вказано не було. Лише такий напис у триколорі. Отаке мали в Україні, але ніхто не реагував – це вважалося абсолютно нормальним. Однак після 2014 року наше суспільство в цілому стало значно стійкішим до пропагандистських впливів росії. А зараз у 2022 році ми побачили тотальний провал російської пропаганди і за кордоном. У самій росії вона залишилася, тому що там зачистили інформаційне поле. Тобто не перемогли в інформаційній війні, а фізично почистили джерела інформації. І то – навіть з цим нормально не впоралися. Так от з точки зору сенсів, наративів, каналів комунікації вони в Україні зазнали абсолютної поразки і програють у світі. Де-не-де в Європі ще чинять опір, поки мають агентів впливу, але вже відступають. Їхній вплив не зростає, а навпаки зменшується.

– То ми наближаємося до перемоги в інформаційній війні?

– Ми рухаємося в цьому напрямку. Ми не можемо відірвати якусь частину. Перемога буде одна – як у прямому бойовому зіткненні, так і в інформаційній, економічній, дипломатичній площині. А найголовніше – соціокультурній. Тут, на цій землі, більше ніколи не буде росії!

Ольга Москалюк, “Цензор.НЕТ”