Проект “прикордонне співробітництво”: врятуватися не можна залишитися
23.12.2020
Поки в Україні підбивали підсумки позначеного президентом Зеленським терміну на врегулювання в існуючих рамках, в РФ на практиці перейшли до “плану Б”. Точніше, повноцінно повернулися до свого “плану А” з альтернативною назвою “кордони Росії ніде не закінчуються”.
Ця цитата Путіна позиціонувалася як негласний девіз управління з прикордонного співробітництва Адміністрації президента, яким займався Владислав Сурков до своєї відставки на початку цього року. Указ про реорганізацію управління (перехід від управління з соціально-економічного співробітництва iз СНД, Абхазією і Південною Осетією до управління з прикордонного співробітництва) писався саме під нього, і не був змінений навіть після відходу помічника Путіна з держслужби.
Після відставки Суркова всі заходи “по периметру”, тобто на окупованих Росією територіях і в Білорусі, супроводжувалися і курирувалися Мінекономрозвитком і управлінням з прикордонного співробітництва – незважаючи на всі розповіді оглядачів про те, що від цієї одиниці нічого не залишилося і вона ні на що не впливає.
Останні події остаточно прояснили те, про що ми писали вже досить давно: проект “великої союзної держави” пріоритетний для Старої площі, і розглядати всі відставки і призначення, маніпуляції в переговорних форматах, де задіяна РФ, необхідно саме з цієї точки зору. Альянс Бабича як представника Мінекономрозвитку і прикордонного співробітництва АП під загальним керівництвом Дмитра Козака – ось головні відповідальні за всі заходи у “прикордонні”, будь то спілкування з білоруським бізнесом в самий розпал протестів проти режиму Лукашенка або заходи з “абхазькими офіційними особами”.
Російські оглядачі акцентували увагу на тому, що указ про реорганізацію профільного управління Адміністрації президента так і не був змінений під Дмитра Козака, але Козак, нібито, вже встиг “посилити підрозділ своїми кадрами”, в чому і полягає головна зміна в роботі структури. Але зміни виявилися куди більш істотні: під керівництвом Козака окремим указом президента РФ були об’єднані всі структури, які прямо або побічно мають відношення до прикордонних афер РФ.
Створена “під Козака” Міжвідомча комісія з питань сприяння міжнародного розвитку – одиниця, що включає у себе заступника голови уряду РФ, заступника голови Ради Федерації, заступників керівників усіх міністерств, які так чи інакше задіяні в цьому “міжнародному гуманітарному співробітництвi”, голів управлінь з питань зовнішньої політики, міжрегіональних і культурних зв’язків із зарубіжними країнами і прикордонного співробітництва АП, керівників Росмолодi, Росспівробітництва і ще кількох структур.
Російські оглядачі вже встигли охрестити цю комісію “російським USAID”, не бачачи всього жаху в своїх власних словах про те, як Росія реалізує свої гуманітарні прагнення у “допомозi Донецьку і Луганську”, спрямовуючи чергові “гумконвоі”.
На ділі мова йде не про гуманітарну допомогу в її чистому вигляді, і навіть не про м’яку силу в звичному розумінні, а про інструмент для інтеграційних процесів, які і повинні реалізувати російську мрію про те, щоб Росія була оточена не окремими державами – зі своєю власною історією, ідеологією, стратегією розвитку, а єдиним безликим “ближнім зарубіжжям”.
Але навіть з такою складною і багатоступінчастої конструкцією, яка сконцентрувала владу над напрямком в одних руках, при відсутності людини, здатного писати ідеологію – цей проект приречений. Після відходу Суркова з держслужби місце ідеолога “прикордоння” порожнє. На щастя для України, Сурков не цілком справлявся з роботою, яку, багато в чому, сам визначив як свою, але довгі роки був досить успішний в зачистці внутрішнього поля передбачуваних конкурентів з “питань ідеології”.
Можна спробувати сперечатися, і скласти довгий список прізвищ і абревіатур, але всі ці люди і структури не зможуть зробити ніяких ідеологічних проривів. Адже зусилля щодо нівелювання самої ідеї вільних аналітичних центрів та окремих особистостей, в принципі здатних працювати з ідеологією, не зводячи цю роботу до продюсерської діяльності в чистому вигляді, і не скочуючись у маргінальні міркування про “солярного і лунарного Путіна”, робилися системно.
Примаков-онук – не та людина, яка зможе навіть прикинутися ідеологом, про що свідчать його висловлювання у медіа. Інсайдери, знайомі з плануванням роботи “перезавантаженням” Росспівробітництва, стверджували, що вся діяльність за основним для структури українського напрямком буде будуватися за аналогією роботи по Криму у 90-х., – тобто не тільки заходи у “гуманітарній сфері”, але і підтримка організацій, здатних на практиці вивести людей на вулиці. З недавніх інтерв’ю Примакова випливає тільки бажання повторювати заїждженi методи і практики: апеляції до освітніх програм для російськомовних, аналіз інтересів аудиторії у “ближньому зарубіжжі” до тих чи інших явищ російської масової культури тощо.
Люди Суркова iз управління з прикордонного спiвробiтництва можуть виконувати всю попередню роботу, але без керівника, що вимагає звіту про внутрішній зміст кожного вжитого слова, ця діяльність буде швидше відбуванням номера. На етапі спроб українських переговірників втілити так званий “план А” – тобто йти на тактичні поступки на рівні ТКГ, виставляти малореалістичні дедлайни для роботи в існуючих форматах – цього могло бути досить. Але позиція, позначена Путіним під час недавньої прес-конференції – ніяких кроків щодо перегляду Мінських угод, вимога від України виконання взятих на себе зобов’язань під час торішнього саміту Н4 в односторонньому порядку, подальша підтримка “республік” – неминуче вимагатиме нових рішень. А програма “великої союзної держави” ніяк не зможе відбутися без серйозно прописаної ідеологічної складової, якої сьогодні серед залучених до процесів “гуманітарного співробітництва” і “будівництва нової пострадянської дружби” займатися просто нікому. Адже і сам Дмитро Козак – скільки не давати йому повноважень і яку владу не зосередити в його руках – є топ-менеджером, досить талановитим бюрократом, але ніяк не ідеологом.
І в цьому Україна могла б побачити шанс для себе. Як в контексті переговорного процесу навколо російсько-української війни, так і в цілому позиціонування себе на карті пострадянського простору. Якби не була так зайнята спробами обговорювати ілюзорні концепції і плани – таких як “миротворці ОБСЄ” і “стін” разом з “придністровськими сценаріями”.
У наступному році нам так чи інакше доведеться відповідати на питання: де поставити кому у реченні “врятуватися не можна залишитися”, коли в РФ оформлять концепцію “братніх обіймів” у новий указ. І тільки від нас по-справжньому залежить – бути нам російським “ближнім зарубіжжям” чи ні.